Сімсотп’ятдесятилітній дуб, нелякані вухаті сови на березах, річка Тарапунька, підвісний міст-колиска через річку Псьол — ось лише кілька справжніх див, заради яких варто побувати у райцентрі Велика Багачка на Полтавщині.

2008-й указом Президента визнано роком туризму в Україні. То є ще одна нагода відкрити самим собі та всьому світові дивовижні скарби української землі. Розуміючи це, відділ з питань туризму Полтавської обласної державної адміністрації разом з державним підприємством «Укртурінфраструктура» та журналістською асоціацією «Туристичний прес-клуб України» на тижні ознайомили столичних акул пера з унікальними місцями багатого на раритети Полтавського краю. Якщо такі полтавські селища, як Решетилівка, Опішня, Диканька, Великі Сорочинці відомі на весь світ, то районний центр Велика Багачка незаслужено залишається в тіні своїх знаменитих сусідів. Так триватиме недовго з огляду на ту кількість історичних, екологічних, культурницьких особливостей, що ними володіє Великобагачанська земля.

Якщо ви потрапляєте на Полтавщину, то… всі дороги ведуть до Великої Багачки. Тому що райцентр міститься, сказати б, на стовповій дорозі, якою можна дістатися до Полтави та всіх райцентрів Полтавщини, а також до Києва й Харкова. Перші писемні згадки про Багачку датуються кінцем XVI — початком XVII століття. Селище засноване козаком Михайлом Браславцем, а у другій половині XVII століття вже з’явилося на карті французького інженера де Боплана як укріплена фортеця. Згодом було сотенним містечком Миргородського, а пізніше Полтавського козацьких полків. У середині XVIII століття володарями цих земель стали поміщики Базилевські. Історичні джерела розповідають, що сучасна назва «Велика Багачка» закріпилася за населеним пунктом не так уже й давно — 1925 року.

Як у більшости українських селищ, прикмети минулого у Великій Багачці сплелися воєдино з сьогоденням і майбуттям. Ось так наочно: могутній камінь з тризубом козацької доби, освячений на честь козаків Багацької сотні; вулиця Жертв Революції; чорний силует пам’ятника Лєніну біля районної управи; поруч — рекламний банківський щит, а під ним — дві таблички, що символізують дружбу українського народу з грузинським та шведським. І тут же — вказівник: скільки кілометрів від Великої Багачки треба їхати, щоб дістатися Тбілісі та Стокгольма.

На південному схилі селищного кладовища височіє хрест — символ пам’яти жертв Голодомору, який жорстоко пройшовся по Великобагачанській землі.

Та головний козир Великої Багачки — мальовничі пагорби і схили понад тихоплинною і вільнолюбною річкою Псьол. Кажуть, мандруючи плесом, можна дістатися лісової гущавини, що нагадує праліси. Там, до речі, вільно почуваються вибагливі до чистоти довкілля бобри: плодяться, розмножуються і влаштовують «лісоповал», у такий спосіб наражаючись на людський гнів. У чистих водах (Шосткинський комбінат вже не забруднює Псла відходами виробництва) гарно ведеться рибі, тому тут справжній рай для рибалок: у будь-яку пору року є нагода упіймати щуку, товстолобика чи карася.

За словами депутата райради Олександра Бута, який сам живе у селищі та бажає, аби воно розквітало, сільгоспугіддя та природні ресурси і є основним багатством Великобагачанського району. Відтак іншого виходу, окрім як розвивати принади курортної зони та зеленого туризму, практично не існує. З розуміння цього у райраді виникла депутатська група «Рідна Багачанщина» на чолі з головою райдержадміністрації Олегом Діденком. Мета — створення програми розвитку сільського зеленого туризму, щоб підняти його на рівень, гідний тих скарбів, якими Господь нагородив Велику Багачку. Розроблено цілий комплекс заходів на 2008 рік. Виокремлено один напрямок — екскурсійний туризм, для чого почали збирати всі історичні матеріали про Велику Багачку. Коли копнули глибше, виявилося, що на місці нещодавно відбудованої церкви існувало два підземні ходи. Окремим пунктом програми є хоча б часткове відновлення їх, щоб підземні галереї стали доступними для туристів. Окрім того, на березі Псла знайшлася дев’ятиметрова частина давньої лодії, що нині перебуває у Миргородському краєзнавчому музеї. Інший її уламок досі залишається під товщею прибережного піску.

Однією з приток Псла є невеличка річечка, що зветься Тарапунька. Її ймення так припало до серця відомому українцеві-гумористові Юрію Тимошенку, що він сам став Тарапунькою за сценічним псевдонімом. Яка ж вона, Тарапунька, насправді — краще бачити на власні очі.

Великобагачанські краєзнавці намагаються систематизувати історичні факти та вибудувати чіткий екскурсійний ланцюжок для утворення привабливого туристичного маршруту. Вже виокремлено три основні центри історичного тяжіння: територія довкола церкви, велет-дуб, козацький курінь з вишкою, звідки проглядатимуть усі заплави прекрасного Псла, що стане місцем посвяти в козаки. Сільський зелений туризм розвивається успішно, і вже зараз приватні садиби готові приймати гостей з України та з-за кордону за високими європейськими стандартами.

— В останні півроку Великобагачанський район задає туристичний тон усій Полтавщині, — каже голова райдержадміністрації Олег Діденко. — От і ви сьогодні приїхали до старезного дуба, удвічі старшого від селища Велика Багачка. Маємо неабиякі рекреаційні можливості: одну з найчистіших в Україні річку Псьол, зариблені ставки, ліси хвойні та листяні, де можна побачити диких свиней, оленів, лосів, проїхати верхом на конях. Сови на деревах сидять завжди, а це означає, що у нас дуже чисте повітря, бо в радіусі 50 кілометрів немає ніякої промисловости.

Підприємці Великобагачанського району докладають великих зусиль для створення привабливої туристичної інфраструктури. Цьогоріч очікуємо пожвавлення туристичного інтересу та відповідно збільшення надходжень до районного бюджету. Втім, кращий показник — достаток кожного окремо взятого громадянина, який живе у Великій Багачці та всьому районі. Розробляємо диски, створюємо сайт, знімаємо відео про Велику Багачку. Тобто туризм набирає обертів.

Сам по собі не може не вабити чистий камерний пляж з пісочком, де можна влітку засмагати, смакувати шашликами, а взимку святкувати Водохреща, грітися біля багаття, блукати по льоду, вигріватися у найближчій сауні, вдихати безмір настояного на лісах повітря, причащатися духу Полтавщини під її високими зорями. Кажуть, на цьому місці на початку XX століття ще стояв млин, поруч — олійниця, а під горою — маленький цегляний цех. Будинок власників тих підприємств досі зберігається неподалік та перебуває у віданні санаторію «Псьол», на території якого, до речі, є бювет з мінеральною водою, що за цілющими властивостями перевершує навіть «Миргородську», особливо у лікуванні цукрового діабету.

Чого, як на перший погляд, дещо бракує у повсякденні Великої Багачки — то це щирої української мови, природної української пісні, назагал українського духу — як вияву найвищої моди, найшляхетнішої інтелігентності і сучасности. Хочеться, щоб назви кафе, магазинів, садиб зеленого туризму рясніли українськими словами і символами, щоб люди пишалися своїм чистим полтавським діалектом, який став родоначальником літературної української мови, щоб жили у щедрому достатку та щасті на прекрасній Полтавщині, у єдиній і неповторній Україні. Важко когось звинувачувати у суржику чи російськомовності, озираючись на ту нелегку історичну долю колонізованого і цілеспрямовано зросійщуваного краю, що випала Полтавщині та всій Україні. Лиш зринає бажання ще раз наголосити: прокидаймося, ми — українці — гордий і давній народ, якого «правди сила ніким звойована ще не була»…

Настане час, коли до Великої Багачки туристи звідусіль їхатимуть потоком — і щоб доторкнутися до екологічно чистих куточків України і щоб навіч зустрітися з історичними скарбами українського народу.

Ольга ДУБОВИК,
www.ukrslovo.com.ua